Колись я подивився цікаве відеоесе під назвою When you self-sabotage your own success про те, як MGMT ніби намагаються уникнути свого успіху, музиканти, які по фану написали свої найбільші хіти (Kids, Electric Feel, Time to Pretend), тепер всіма силами доводять, що можуть робити й іншу музику. Це дійсно найважчий шлях, але вони вперто по ньому йдуть, змінюючи форму, фабулу, фактуру на кожному альбомі, не завжди вдало. Але на готичному Little Dark Age це вдалося — довести, що можна знов написати суперхіти, коли пливеш проти течії, коли робиш щось настільки протилежне мейнстріму, що воно й саме з часом стає цим мейнстрімом. Цей дивний челендж продовжується і на новій роботі дуету. Результат: не така поразка, як на однойменному альбомі, але й далеко не перемога, на мою думку, нічия. Знов все нове, нова естетика, новий жанр, якщо так можна сказати, але в центрі все одно непохитна впевненість в тому, що вони можуть зробити будь-яку музику. Яка на перший погляд здається простою, але тільки береш гітару в руки, починаєш розбирати, а там і альтерації, і паралельні гармонії, і акорди непрості. Чи почує це пересічний слухач? Звісно ж, ні, і це ніколи й не було метою. Просто в мене склалось враження, що, як раз, на маскування всієї цієї комплексності було витрачено набагато більше енергії та сил, ніж на те, щоб зробити самі пісні більш чіпкими, захоплюючими. Loss of Life меланхолійний, іронічний, його цікаво досліджувати, менш слухати. А у MGMT зараз знов безперечно новий унікальний вайб, просто, на жаль, він поки що не мій.