Чимало води утекло з їхнього чорно-білого лайва в студії, який тоді викликав такий фурор, що гурт одразу з локальних ноунеймів вирвався у топ металкору чи мелодік хардкору на той момент. Десь після третього альбому я вже зовсім втратив розуміння, про що вони, було таке враження, що їхні вайб, подача, персоналіті змінювались, як заманеться. Мабуть, і сам гурт став щось підозрювати, тому що цей реліз одночасно видає себе за повернення до коріння та сумацію найкращого, що з ними було за весь час. Десь так воно і є, але результат це такий жахливий mess, що я навіть не знаю з чого почати його критикувати. Таке враження, що пісні створювались по принципу: щоб було, типу треба закреслити якомога більше чекбоксів того, що подобається слухачам, байдуже в якому порядку, чи єднається воно одне з одним, чи є в цьому якийсь сенс. Споукен ворд, чисті приспіви, брейкдауни, все в блендер, хай буде, що буде. Тексти писались по тому ж принципу — життя складне, ось вам 10 треків про це. Це все настільки штучне і не цікаве, що іноді виглядає, як пародія на музику, ніби ШІ.
Джоель Картучіо має один з найгірших вокалів в жанрі, будь-то мелодекламація чи екстрим