Виявляється, що у середині двадцятих достатньо просто грати поп панк середини десятих, щоб це звучало свіжо та енергійно. Як багато того, що набуло своєї популярності на початку сторіччя, цей жанр перетворився на метажарт над самим собою, але чомусь в цій іронії Knuckle Puck відчувають себе доволі комфортно. Кліше зовсім не звучать, як кліше, такий спів може здається і не дуже доречним для тих, кому далеко за тридцять, проте лірика все ж таки видає якусь набуту мудрість та дорослу глибину, навіть якийсь фаталізм перед неминучою думкою, що далі таку музику робити їм буде вже непристойно. Це якщо намагатися вслухатись, а на поверхні все звучить так, як і має, а головне не вимушено, не надумано, з есенцією того, що колись називали емо, яку гурту вдалося відтворити, хай може й востаннє.
дуже подобається обкладинка, тому що вона нагадує мені про мем, де такий палаючий чоловік сидить в барі за столом