Перше, що в мене викликав цей альбом, коли я прослухав його повністю, це нескінчену посмішку. Дивно так радіти за абсолютно незнайомих тобі людей, які змогли подолати всі свої незгоди, і знов друзі, знов молоді. Це такий простий універсальний меседж, навіть дещо банальний, що треба мириться поки на це ще є час. Але тут він працює. Я не вірю, що цей реюніон стався заради грошей, а текст титульної пісні я вважаю одним з найкращих цього року, буквально плачу кожен раз. Насправді весь альбом такий, щирий, чесний, він озирається на всю творчість блінків, є потрошки з кожної ери, навіть знайшлось місце відлунню того, що вони робили зі Скібою. Проте не буду кривити душею, Том повернувся, повернулись blink-182, і він тут звучить, як вже дуже давно не звучав, натхненно. І він зовсім не фронтмен, всі троє мають однакову вагу та значення, в цьому сенсі це дійсно унікальний гурт. Довго не міг зловити, що мені це все нагадує, ось, ONE MORE TIME… як серіал про Теда Лассо, від нього просто стає добре.
у Марка на вокалі майже всюди передозний автотюн, було б наївно думати, що серед 17 пісень не буде жодного філера, їх достатньо