Болісна щирість та овершерінг на рівні дискомфорту — це завжди був їхній коньок, проте саме на четвертому альбомі сенси та лірика отримали не таку крінжову форму, як було раніше, і тепер є не тільки оголені емоції, а ще й хороші тексти. Музика теж зазнала удосконалення, звична для них комбінація скрімо та хардкору тепер може сміло додати собі приставку блекенд, хоча своєю енергетикою й далі тяжіє до корових жанрів. Все розмальовано ну такими дивовижними мелодіями, іноді навіть здається, що ця тремоло гітара на фані ніколи й не згасає. Не дивлячись на те, що альбом має якусь свою драматургію, слухається від за один подих, і саме перша порція потужних треків формує цілісне враження від The Weight of the Mask. Ця робота безкомпромісна, чесна, з дуже пронизливим змістом, і не зважаючи на всю її вісцеральність, має якийсь дуже позитивний ефект: лікувальний, дещо психотерапевтичний.
мабуть, найкращий звук, що я чув цього року, це мені вдвічі приємно, тому що Льюїс Джонс робив й останній реліз Септи
десь на половині альбому вони пригадали, що треба якесь різномаїття, але більшість пісень все одно звучать доволі схоже