Не думаю, що це насправді вдячна справа робити огляди на альбоми Swans, але. На папері це типові Лебеді: дві години, два диски, багато шуму, під який можна помедитувати. На перший погляд, одразу здається, що це продовження leaving meaning., але вже через три треки ти розумієш, що це зовсім інша тваринка. На прикладі Майкла і компанії вкотре переконуюсь, що саме сенси мають формувати музику, і ці сенси неможливо накинути зверху на вже написану музику — тільки тоді, навіть не розуміючи слів, можна легко зрозуміти про що пісня. А майже всі пісні на цьому альбомі про Джиру (ні, не про інструмент для проєктного менеджменту), про те, який він вже старий, по те, що це його остання робота, тобто дуже болюча та відверта саморефлексія. Думки, які тут можна почути небанальні, емоції, які можна відчути, не зрозумілі одразу. Але музично The Beggar не дає часу на перетравлення почутого, він йде далі, майже біжить, стрибає від одного нового цікавого експерименту до іншого, постійно викликаючи справжній захват, і тільки під кінець приходить до доволі звичного звучання, у своєму пенультимативного 44-хвилинному опусі. Альбом закінчується фатально, залишивши слухача з питанням, чи це дійсно кінець, чи це заради певної драматургії?