Я вперше побачив Фу Файтерс у 2017 році, це було неперевершено, стільки позитивної енергетики, так крута хімія між всіма музикантами. Памʼятаю, що тоді пожартував про те, як Тейлор Гокінс дивиться на Дейва Грола між піснями, мовляв, знайдіть собі того, хто буде дивитись на вас так само. Смерть Тейлора це, звісно, був шок. Від самого факту і від кількості й різномаїття того, що було знайдено у його крові. Але, як справжній митець, Дейв сублімував свою скорботу у творчість. Перше, що одразу впадає в очі це те, що здається саме такого натхнення не вистачало на двох попередніх альбомах, як би це сумно не звучало. Проте музично він зовсім не траурний, а навіть навпаки, дуже повний і більш живий. По-друге, ця платівка в той же мірі про трагічну смерть Гокінса, як про мати Грола Вірджинію, яка теж померла минулого року. Однак But Here We Are про тих, хто залишився, хто досі тут, альбом для живих. Так, в ньому є жаль, але ще в ньому чутно прийняття того, що це і є життя, як би боляче нам не було, ми всі приречені поховати своїх батьків, втратити своїх друзів. І все, що нам залишається, це… залишатися.
немає жодного пояснення, чому The Teacher має бути аж 10 хвилин, але обривається він класно