Я гадаю це важко не помітити, але я дуже фанат Майка Паттона і є ним вже понад двадцять років, це аж страшно, коли уявляєш, що його музика зі мною довше, ніж багато хто з моїх друзів. То Майк мені теж як друг. Бувши більш фанатом Банглів, я нормально познайомився з FNM вже після їхнього розпаду, а в мене є такий дивний прикол: першим слухати той альбом, який критики вважають найгіршим. Тож я і почав з цього. Навіть після першого прослуховування моя реакція була — якщо це найгірший альбом, то якими крутими мають бути інші? Але виявилось, що гірший з їхньої дискографії й став моїм улюбленим. Кожна пісня не схожа одна на одну, але між ними все одно є якийсь наратив; всі настрої які можна зазнати на дуже тривалій вечірці присутні тут у повному спектрі. Звісно ж, це не було б можливим без вокального різноманіття Паттона, і цього тут задосить. Можна почути й треш, і соул, і хардкор, і хард рок, хеві метал та павер поп. За це критики його і незлюбили. Дивно, але в той час такі експерименти не дуже позитивно сприймались, але ретроспективно своє справедливе визнання цей шедевр все ж таки отримав.