Хто ж знав, що одного Біллі Раймера з Діллінджерів буде достатньо, щоб реанімувати жанр, який був більш мертвий, ніж живий. На цьому альбомі є майже все, що я люблю в такій музиці: хаотика і дисонанси, емоційний і справжній вокал, експерименти та потужний звук. Але справжнє досягнення дебютного релізу американців є те, що вони якось дуже вміло обходять стороною всі розставлені кліше й вже надто набридлі ходи. Різноманіття теж є, і воно не банальне гучна/тиха пісня, все рухається у своїй драматургії. І я вже казав раніше, що стовідсотковий успіх любому гурту гарантує хоча б невеличка імітація Дефтоунс — тут її достатньо, справжньої такої, тої самої, атмосферної. Мені навіть закрадалася така думка при прослухуванні: так і мав звучати Dissociation.