Це був феноменальний альбом на момент його релізу, але час його зробив ще кращим. Хоча з іншого боку і дуже контроверсійний. Але зараз я пригадую ці всі дискусії з посмішкою: жахливий звук, вокаліст не витягує, намішали бозна-що — слухачі явно не були готові. Продакшн дійсно незвичайний, Рос Робінсон зробив те, що робить Рос Робінсон: заставив цей альбом звучить так, щоб він не був схожий на інші, як самого гурту, так і сцені, і ще трошки більше. Є тут і Korn, і At the Drive-In, і The Cure, останнє навіть чітко прослуховується й у вокалі. Вокалі, який багатьом не сподобався, а мені він щирий і справжній, а найголовніше, як і сама концепція альбому, не затиснений в рамки жанру та чинний канон. Бо намішано тут дійсно забагато всього, ще і з такими топовими музикантами за інструментами — то треба відповідати. І дійсно INTO THE VANISHING LIGHT це в першу чергу шоу-кейс екстремального вміння гри, і може для багатьох це виявилось занадто для адекватного сприйняття самої музики. Я слідкував за Night Verses ще з часів, коли вони роздавали безплатно першу іпішку на своєму сайті, і така еволюція для мене зовсім не сюрприз. Це вочевидь, що такому драмеру, басисту і гітаристу було б дуже скучно й далі грати типовий пост-хардкор, але виявилось, що їм стало незручно і з вокалом теж. Що трапилось далі вже історія, тріо перетворилось скоріш на дуже металевий джаз, чим на комерційно спроможний бенд, але це не завадило їм випустити ще один не менш шедевральний альбом, про який якось іншим разом.