Пам'ятаю, як у п'ятнадцятому році, до подиву багатьох я дуже низько поставив у своєму топі альбом Grievances, і з того моменту почалось моє спокутування. Протягом наступних років цей альбом став для мене настільним і одним з найулюбленіших у жанрі взагалі, і коли вийшов Time Will Die and Love Will Bury It я вже був готовий. Здавалось, що дуальність їхніх чорно-білих обкладинок, ніби, натякає на кінцевість цієї історії, але ось виявилось, що це була трилогія і її фінал тут. Тепер справді багато чого стало на свої місця, і те, що чулось, як гімни скорботи і приреченості тепер отримало трохи більш життєстверджуючий відтінок, і обернулось у позитивний екзистенціалізм і прийняття життя, як такого. Музично може здатися, що група вже не змогла запропонувати нічого нового, але це не так, сонг-райтинг зміцнів, і без того гострої драматургія набула трохи більш усвідомленого нерву, а кожна пісня тепер сприймається так само добре в контексті альбому, як і у відриві від нього. Я не буду кривити душею, якщо мені треба буде ранжувати цю трилогію, то я розставлю альбоми низхідно від першого до цього, але це аніскільки не применшує потужність і значимість цього релізу. Тут все красиво, і тепер відпустивши цю втрату, група зможе вирушити підкоряти нову естетику.