Прямо під ялинку отримав ось такий подарунок: сирий, погано загорнутий, але однозначно душевний і справжній. Окрім інфлюенсів, які відразу спадають на думку, тут можна почути і The Blood Brothers, і ранній The Fall of Troy. Звучання, як на мій смак, недостатньо потужне і більше підходить якомусь несучасному гаражному панк-року, зараз такі слабкі брейкдауни вже непристойні. Як і належить, різноманітність присутня, як у рамках однієї, амбітно довгої, пісні, так і на всьому альбомі, який хоч і короткий, але зовсім нескучний. Якби не знав, то сказав би, що до платівки доклав руку Стів Альбіні: є в ньому якась нойзовість і водночас артовість, плюс ці скрипки, на які, як і у випадку з ковбоями, до речі, мені абсолютно байдуже. Своєю осмисленістю нагадали позаминулорічний шедевр від нині почилих Seizures, а віртуозністю — неперевершених Exotic Animal Petting Zoo, вокалами, звісно, ближче до останніх. Незважаючи на те що така музика назавжди залишиться в моєму серденьку, якщо послухати уважно і неупереджено, то стає очевидним дефіцит нових ідей і відразу ясно, чому жанр остаточно мертвий, і що батьки розпались у найпотрібніший момент, якраз, на його похоронах.