
Круто, що фрешмени навчались робити гучний образивний звук, який дійсно трахає. І навіть хукові вокальні лінії теж вміють, нехай вони повторюються забагато разів упродовж задовгих треків. Але все це добре працює у форматі пісні й взагалі не транспонується на альбомний досвід. Бо витримати майже годину такого звучання, таких одноманітних слів і такої яскравої естетики — доволі складно. Як дуже кисла цукерка-шипучка: одну зʼїсти класно, а одразу коробку вже навряд.