У розмовах про те, дискографію якого артиста ви б залишили, якби більше не було ніякої музики, майже завжди виникають два фіналісти: Конвердж і Мастодон. Останні загалом здаються універсальним гуртом з найменшою кількістю хейтерів. І якщо подивитися на кількість альбомів та той час, що вони активні — це дійсно стає дещо аномальним, бо не можна назвати жодного моменту, коли б ця четвірка реально оступилася. Перший серйозний шторм спіткав їхню ідилію минулого року, коли гурт звільнив Брента Хіндса через пияцтво. Й це було дуже аґлі, спостерігати за цим розривом було відверто неприємно. А потім Брент загинув. І все, що було сказано, вже ніколи не забереш назад, ніяких рішень не передумаєш...
І це все після альбому, який вже опрацював травму та втрату в дуже терапевтичній манері, тож що ж тепер робити на цьому? А вирішили робити повний тріумф. Хіндса, себе та всього, що було навколо Mastodon. Тому не дивно, що робота видається такою квінтесенціальною, що зачіпає всі аспекти їхньої творчості, від бадьорого металізованого хардкору через прог до стоунер року, проте все запаковано дуже вдало та продумано, в єдину подорож часом. Як і завжди буває з ними, в кожній пісні є, як мінімум, один хук, будь-то риф чи вокальна мелодія, які дуже міцно запамʼятовуються, та й загалом сонграйтінг знов досягає якихось захмарних висот. Навколо цього постійно відчувається і присутність Брента, в якихось приблюзованих гітарах, фразуваннях з ризикованими бендами, навіть вокально можна почути багато його впливу, він ніби привид з Сили, який стоїть над ними та дає настанови. Але не обійшлось і без важких тем, як адикції, депресія тощо, все у формі діалогу із втраченим другом і розумінням, чому все було саме так. Такий closure має цілющий ефект і дуже-дуже потрібний, я радий, що вони його всі отримали.