Після аж восьми (!) синглів з Владом Усенком стара емо-гвардія на чолі з Леором все ж спромоглась на більш-менш ширший формат з новою/старою фрунтвуменкою. Й це блискучий результат! Такої концентрації фірми, ретельно проробленого сонграйтингу та ультрадеталізованого продакшну я чув, мабуть, тільки в Static Dress цього року. І це порівняння буде дуже доречно, бо обидва гурти фанатично намагаються винайти машину часу та повернутися в для когось золоту еру емо, коли були написані альбоми, які сформували цілу генерацію нових гуртів. Але éllia все ж роблять це якось чарівніше й не так нахабно в плані запозичень, не в останню чергу завдяки щемливому вокалу Саші Врубель, який насправді хотілось б чути трошки ясніше в міксі, тому що ці експресія й характер дещо губляться за передозною обробкою та процесінгом. У всьому іншому все зроблено в найкращих традиціях: подвійні гітари, дико хукові приспіви, стрімкий невпинний рух вперед. Єдине, що ніякого обіцяного погляду на так зване mall screamo нульових тут не помічено, це просто воно й є, дуже добре зроблено, але без якогось автентичного твісту. Що не є чимось поганим, я дуже люблю ту музику, тому готовий таке слухати в будь-який час, навіть без модифікацій.