Маю зізнатися, що у мене далеко не одразу склалось з новим альбомом Циферблату, після першого прослуховування пісні здались якимись надто різношерстими і зовсім не меланхолійними, а тексти відверто крінжовими. Але я не втрачав надії й вперто продовжував слухати, бо було безліч музичних моментів, які одразу чіпляли, а з кожним разом їх ставало все більше. Тож десь на десятому колі я вже впевнено можу сказати, що другий альбом найобдарованішого гурту України все ж вдався. Моє прийняття сталось тоді, коли я згадав, скільки дурниць собі дозволяли прог-рокери сімдесятих і вісімдесятих, і попри всю складність та серйозність музики могли бути дуже несерйозними у всьому іншому. Моментами я все одно можу мінімально скривитися, як на приспіві Божеволію чи під час фіту з Промсонею, але загалом робота вийшла неймовірно старанною та наповненою купою майстерних сонграйтерських прийомів і філігранних аранжувань. Звісно, цього всього не було б чутно й до Меланхолії не хотілось би повертатися, якби не перфектний звук.