Іноді здається, що з кожним новим альбомом Portrayal of Guilt ми стаємо все далі від бога, хоча, напевно, це й є на меті. Увірвавшись в останній вагон американського пост-блек металу, вони чогось вирішили не затриматись там надовго. Далі було скрімо, сладж, нойз… і чембер на Devil Music, не все спрацювало, але завжди було цікаво. Тож у цю спробу тотальної деконструкції музики на своєму шляху вони дійшли до ню металу, що, враховуючи останні тенденції, мабуть, не дивно. Але початок кінця звучить абсолютно неадекватно, мені дуже подобається. Стільки різних поворотів, сюрпризів, які зовсім не набридають з кожним прослуховуванням, стільки ризику в сонграйтінгу, який на подив буквально всюди дає свої плоди. Кількість експериментів з індастріалом, нью-вейвом, пост-хардкором на такий короткий хронометраж якась безмежна. Це все наводить мене на думку, що PoG зараз межують з чимось геніальним, хоч це й не цілком очевидно.