Дійсно доволі дивно, що в цю ітерацію свого звучання вони зупинились на готичній естетиці й що саме вона їм так до лиця. Пройшовши пост-рок, прог та мідні труби (буквально), гурт зупинився на більш консервативному сонграйтінгу та нарешті суттєво покращив перформанс свого вокального департаменту. Попри такі зміни, ця платівка відчувається як справжнісенький магнум опус, хоча в них за плечами є аж не один, і не два альбоми, які можна було б назвати такими. Але на Sceaduhelm присутні ще більша грандіозність, безліч колбеків до попередніх робіт і всі хайлайти їхнього звуку, типу майстерно підібраних промов, розлогості пісень та неможливості вловити, до якої саме ери музики їх можна віднести. А сам по собі це дуже темний атмосферний реліз, який вдало проводить слухача по різних нічних ритуалах під висячим місяцем, від похмурої саморефлексії до химерного шабашу. При тому все настільки заповнене музично, що з таким некоротким хронометражем іноді буває занадто, хоча ні, достатньо. І це перший раз, коли я не думаю про Джо Волка, слухаючи Фенікса без нього.
