Long Distance Calling

Памʼятаю, що платівка 2020 року мені настільки не сподобалась, що я взагалі забув про гурт. Але приємний подарунок у вигляді вінілу їхнього останнього альбому нагадав. Виявилось, що за цей час це вже другий повноформатний реліз і на ньому вони продовжують свою ходу в сторону легесенького прогу, і це в німців виходить дещо краще за тих самих Пелікан. Проте як і більшість пост-рок гуртів тої ери Long Distance Calling страждають на серйозну кризу ідентичності, бо коли забрати всю цю естетику, яка була на піку жанра в нульових, то виявляється, що від такої музики не так багато й залишається. А ще вочевидь дефіцит вокалу.