Останній реліз Injury Reserve став моїм альбомом 2021 року і, напевно, найкращим музичним твором всіх двадцятих поки що. Прикрості цьому тріумфу додало те, що один з учасників тріо помер ще до випуску платівки. Гурт переформувався в дует під новою назвою та почав ретельно прокладати стежку до свого дебютного повноформатнику. Сказати, що мої очікування були завищені, буде суттєвим применшенням. Не порівнювати з By the Time I Get to Phoenix теж буде неможливим, але я постараюсь. По синглах вже було зрозуміло, що альбом буде стриманішим, сумнішим та одночасно сміливішим у своїх експериментах, все прям кричало: цю музику з першого разу не перетравити. Це складна повільна медитація на тему втрати, яка має допомогти цю втрату прийняти, тому навколо такого концепту багато не подуркуєш, як це бувало на їхніх попередніх роботах. Проте саме той апокаліптичний вайб їхнього магнум опусу тут отримав цікавий інакший розвиток, якщо BTTIGTP — це спостерігання вибуху і випалена сітківка його випромінюванням, то MGGG, швидше, те, що наступає після, післясвітіння, після якого підсвідомість трансгресує в щось інше. Це не варто глибоко аналізувати, воно не має мати якийсь сенс, це треба просто відчути, і цей букет дивних емоцій точно буде чимось новим. Кращої епітафії до смерті друга я одразу й не пригадаю. Rest in peace, Groggs!
