Пам’ятаю, як я вийшов з кінотеатру після перегляду Star Wars: The Force Awakens з гострим відчуттям того, що про мене подбали, хоч це був і не тяговий фільм, який здебільшого грався з ностальгією, але турбота про глядача була присутня. Багато тямущих людей сіли та крепко подумали, що такого зробити й як, щоб мені дуже сподобалось. Десь такі самі враження від нового альбому Поппі. Про мене, як слухача, дійсно подбали, наробили купу всього цікавого, постарались зі звуком і сонграйтінгом. І єдина проблема цієї турботи в тому, що вона ретельно прорахована, майже маніпулятивна, всі ці тригери продумано розставлені по платівці, ефекти від них точно калькульовані, що робить всю роботу ближчою до маркетингу, ніж до мистецтва. Але ніхто не заперечує, що навіть в такій концепції можуть продукуватися дійсно непогані речі, й на Empty Hands їх достатньо. Є дивовижний оупенер, який одночасно поєднує якесь рване звучання індастріалу з саузерном, написаний Ісааком Гейлом Dying to Forget дійсно звучить як KL і має достатньо крутих рифів, та неймовірно брутальний клоузер, мабуть, найважче, що вона колись робила, навіть свиню видала наприкінці. Тож це безумовно непоганий реліз, але ця штучність та ідеальні шви від голки Джордана Фіша, якою він перешитий вздовж і впоперек, перетворюють альбом на тугий корсет з клішованих металкор-прийомів, у якому Мораї стає важкувато дихати.