Цей дует завжди був чимось на кшталт делікатесу, типу сала в шоколаді, бо далеко не всім таке до смаку, як би хто не розповідав, яке воно смачне, класне, цікаве. Але будь-яка їжа з часом все одно приїдається, якщо вживати її регулярно, і той самий трюфель не буде викликати того ж захвату, як вперше. На жаль, це й сталось зі Sleaford Mods на їхньому тринадцятому (!) альбомі. Мінімалістичні біти все одно прокачають, але вже не дивують своїм нахабно лоу-файним звучанням, а зухвала хуліганська подача Джейсона ніяк не прогресувала за ці роки, в ній не відкрилось жодних нових сторін, навіть гірше, став помітний деякий регрес. Флоу все частіше рветься, тексти здебільшого провокативні тільки заради провокації та не несуть ніякого додаткового змісту, він просто свариться й свариться без будь-якої резолюції чи катарсису. Це все одно весело, особливо за участі гостей, проте просто те саме, знов і знов, як гот-доґ на заправці.