Іноді згадуючи початок нульових, мені здається, що ніхто взагалі нічого не розумів, ніби ті первісні люди, які винайшли вогонь, ми починали скачувати свої перші альбоми через інтернет і відкривати для себе абсолютно нескінчений світ нової музики, де диски не покриваються пилом на трьох поличках магазину: поп, рок, реп. Все було дивне, все було незнайоме, навіть ризиковане, бо під виглядом невиданої платівки Лінкін Парк можна було легко підчепити з Soulseek якийсь дуже небезпечний вірус. Здебільшого мені це нагадувало якийсь Клондайк, де під дією лихоманки ми всі ретельно просіваючи відшукували золото, потім складали його по папочках на зовнішні жорсткі диски, щоб було легко перекинути кенту, коли він знов запросить в гості пограти в Морровінд. Десь в ті часи я відкрив для себе як жанр пост-рок, одразу хотілось слухати всі альбоми, але якогось притомного пояснення, що саме це за музика, окрім сумна інструментальна — не було. Тому приходилось всліпу довіряти тегам, які прописували інші люди, так я й натрапив на Hood. Тоді я відчув себе обманутим, бо для мене це був ніякий не пост-рок (це зараз я вже можу з цим погодитись), а тоді здалося, що вони щось набагато ближче до трип-хопу. Проте все одно зачепило, саме атмосферою, цим прохолодним шелестінням, вайбом якоїсь урбаністичної самотності та нескінчених подорожей електричками. Вже сьогодні аналізуючи можна окреслити момент, коли Radiohead своїм різким півотом в електроніку просто нещадно зламали альтернативну музику та породили таких химер, а в ті часи мапа під шаром туману війни ще тільки відкривалась, і все було таке дивне.