Всупереч такій запальній обкладинці, Літера — це холодний альбом, це айсберг у всіх сенсах, світло-блакитна брила, яка неспішно кульгає по океану, розшукуючи свою наступну жертву, бо вона підступно приховує від зору все те, що не на поверхні. Верхівку цього айсбергу теж не можна назвати не вражаючою: ламаний атмосферний прог, який для мене існує амбівалентно десь між пост-хардкором та пост-роком, саме другий здається стає все більш превалюючим протягом всієї платівки, дещо повертаючи мене в часи, коли така музика була в авангарді чогось цікавого й нового. Все звучить, все на своїх місцях, зіграно, заранжовано, зпродюсовано настільки гарно, що про це прям нецікаво щось розповідати, окрім того, що у звучанні стовідсотково чутно той титанічний труд, який було вкладено в другий альбом Вовка. Але найцікавіше починається, коли ти вперше повністю перетравлюєш цей твір і починаєш помічати все, що в нього було закодовано культурно, візуально, лірично; відкривається цілий мікровсесвіт з рефлексій на всі знайомі болючі теми, особливо в розрізі пережитого за останні три роки. Сіл наших сліз і поту, іскра запалена надією, лелека повертається в незнайомий дім, мур має захистити, тигр дати відсіч, променем все розпочнеться, і закінчиться в океані. Ця драматургія була б неможлива без всіх складників, які ховаються під товщею води, особливо без двох зіркових фітів, який кожен по-своєму підняли статус альбому від знакового до легендарного. Айсберг продовжує свою неспішну ходу, даруючи всім навколо той нестерпний холод, який парадоксально оживляє тебе після кожного прослуховування. Вовк вийшов зі свого лігва і подарував нам один з найкращих повноформатників цього року.