На дебютний альбом Маруджи були надзвичайно високі ставки, після черги неймовірних EP планка була зависока, ще й повний формат, це мало бути щось дійсно екстраординарне. Так і сталось. Pain to Power не тільки виправдовує всі очікування, але і суттєво покращує всі аспекти їхнього звучання, навіть знайшлось місця для імпровізацій, які вони продемонстрували на Tír na nÓg. Гурт все більше перетворюється на особняк серед всієї нової хвилі пост-панку, їх вже не можна називати цим жанром, бо той самий пост-рок тепер більш домінантний, за виключенням бойовиків Bloodsport та Trenches; до того ж джаз присутній всюди, за рахунок флюїдних форм та гарнющого саксофона, тож звучить альбом перед усім, як Maruja, а вже потім все інше. Саме настрій, зусилля, які вони сублімують своєю музикою є фундаментальним у її сприйнятті, за цими звуками: агресивним басом, альтернативними гітарами, експресивними барабанами, істеричним саксом — стоять багато сенсів, щирих емоцій та глибоких ідей. Цей нерв, інтенсивність, терміновість відчуваєш шкірою, а слова можна зрозуміти без знання мови, настільки універсальні меседжі вони транслюють. І подача Гаррі Вілкінсона, при всьому музичному багатстві акомпанементу, є центральною на цій платівці, він розкатує, розмазує слухача своїм гонором та відвертою бичкою, але й вибиває справжні сльози запальними промовами та напрочуд гарним співом, який не може не нагадати Деклана де Барру. І все це складається в дивовижну гармонію, яка підсумовує ці елементи в щось більше, ніж вони є окремо, де розлого й атмосферно, зовсім не скучно, цей час не відчувається, де швидко й зле, хочеться рознести все навколо, так накачує воно енергією. Сироти проступають від кожного другого рядку, очі мокріють від знайомих сентиментів, все одночасно складне і на подив просте. Це і є музика.
Окремо має сказати, що теми, на яких сфокусований цей альбом, не всім можуть прийтись до смаку. Як і писав раніше, українцям взагалі складно приймати таку ідеалістичну позицію, коли людство нам показало свою істинну потворну пику. Тому ці ідеї, які хтось може назвати надто лівими, або антикапіталістичними, або наївно гуманістичними, дійсно іноді гладять проти вовни. Я б дуже хотів, щоб і в нас були настільки великі серця, які зможуть вмістити в них всю цю любов, пристрасть, прагнення боротися за тих, хто не може поборотися сам за себе, за свободу всіх навколо. Бо зрештою ніхто з нас не вільний, поки всі не вільні.