Не так багато є гуртів, які я слухаю зі школи й за які мені досі не соромно, вже майже чверть сторіччя Дефтоунс вводять мене в стан абсолютного захвату, навіть коли їхні релізи у підсумку мене дещо розчаровують. Такий досвід у мене був з двома попередніми альбомами, і хоч я знайшов за що полюбити Ohms, то Gore досі залишається найнеулюбленішим. Враховуючи це, до десятої платівки рокерів з Сакраменто я підходив обережно, очевидно вони збирались продовжувати цю свою шугейз-еру, яка, хай і мала свою цікаву естетику, була не зовсім вдалою в розрізі тих висот, які вже колись брав гурт, але надію додавало повернення Ніка Раскулінеця, який спродюсував одні з кращих їхніх альбомів (DE і KNY). Вже по синглах можна було сказати, що це дійсно продовження канви останніх робіт, але з набагато кращим продакшеном, тож в цій трилогії з Gore та Ohms, private music, який технічно звучить просто феноменально, вже точно можна вважати найкращим.
Проте тільки при повному прослуховуванні приватної музики стає зрозуміло, що це ультимативна робота Deftones, яка має купу колбеків до різних епох їхнього звучання, намагається бути квінтесенціальною, вдало поєднуючи їх звичний стрибучий сонграйтинг з ефірною атмосферою шугейзу. І при тому все одно присутній якийсь рух вперед, є сміливі спроби в щось нове, цікаві експерименти, і той самий нігілізм до звичних структур пісень та форм. Вони все ще володіють цим дивним даром окремо грати доволі примітивні речі, які в сумі дають екстраординарний результат, вдало підкреслюючи тільки сильні сторони музикантів, і альбом зовсім на жадібний на те, щоб надати кожному спотлайт. Стеф нарешті згадав, як писати дійсно важкі рифи, Ейб так само винахідливий на те, як влучно підкреслити качовість музики, електроніка Френка взагалі в деяких треках заграла першу скрипку, навіть новому басисту знайшлось місце посіяти. Звісно ж, головною зіркою залишається Чіно Морено, він і співає солодко, і кричить люто, стрімко злітає дзвінким фальцетом, навіть пригадав, як читати реп, втім тільки він може доставити ту необхідну горні-компоненту, за яку вони отримали нову хвилю популярності — і йому це вдається на відмінно. Солодка лірика, яка відкрита до будь-якої інтерпретації, як патока витікає з його рота, все ідеально заранжовано, підтримано красивими бек-вокалами, а в центрі уваги справжня емоція, непідробна.
Я слухав цей альбом дві з половиною години на стрімі, і як в цьому мемі з дівчиною, як вже старша так само сидить перед компʼютером, відчув таке ж тремтіння, як колись вперше почувши повністю Saturday Night Wrist, ніби тебе присвячують в щось потаємне, відкривають двері в іншу реальність. В кожній пісні я можу знайти щось тягове: locked club з його дивною декламацією, моментальний хук ecdysis, хроматичний риф infinite source, вайбовий приспів cXz, краса i think about you all the time, запальна енергетика cut hands, димна атмосфера ~metal dream, раптовий баритон Чіно в клоузері. Таке можливо тільки з матеріалом, який був максимально надихнутий чимось, цього разу здається пост-хардкором девʼяностих, спейс роком, The Smiths, та, звісно ж, самим собою. Тому я просто нескінченно радий, що вони досі люблять музику так, як люблю її я.