Насправді після такої важкої концептуально Хромакопії це був єдиний правильний шлях — випустити альбом суцільних вайбів. Без будь-якого концепту чи якоїсь широкої ідеї, окрім простого: під цю музику має бути не соромно танцювати, але, будь ласка, ніхто цього не знімайте! І ціль було виконано, під це дійсно хочеться танцювати, знов і знов, бо єдиний вагомий мінус DON’T TAP THE GLASS те, що він закороткий. Так, іноді крізь щілини прорізаються звичайні тайлеризми, які трошки руйнують цей вайб, і може не завжди вистачає гостроти цим рядкам, яких і так не дуже багато. Але така безтурботність вартує того, щоб просто віддатися цим пісням, без думки про те, що воно все має значити, як було з трьома попередніми альбомами Оконми. Згадати, яким був хіп-хоп колись, коли це було частиною брейкданс культури та ритмічною мовою сексу, до всіх важких сенсів, які прийдуть пізніше. Може це є та сама диско-фанко терапія…