Ось те, на що я чекав, мабуть, всі двадцяті. І це всього-на-всього альбом у стилі прогресивного матрокового пост-хардкору з елементами металу, емо та фолку. Платівка дуже вдало задає тон спочатку атмосферний інтро, а потім акустичним вступом наступної пісні, створює собі своєрідний трамплін, перед тим як злетіти в один нескінчений трек, який теж своєю чергою більш схожий на американські гірки. Все це зіграно якимись сонграйтерами-вундеркіндами, бо зовсім не флексить своїми музичними формами чи технічністю, воно летюче, співуче, легке, хоч і не нехтує в потрібний момент показати свою важкість та весь норов. Теми підіймаються не прості, а саме смерть, але банальне Hey bud / I know you’re scared / Do you want to sit down and talk about it? ідеально окреслює весь меседж. Тож за всіма прог структурами та розмірами, різкими стрибками зі сторони в сторону, ховаються щирі зізнання та рефлексія на всім знайомі страхи. Після чергової години такої безшовної насиченої музики, єдиний мінус, який я можу знайти це те, що ці хлопці з Чикаго ніколи не стануть популярними.