Сльози заважають щось писати, але я спробую. Плачу не за себе, а за Роберта. Це просто неймовірно, як людина може подорослішати з такою грацією, повністю пізнавши себе і розкривши найпотаємніші секрети життя, ще й готова ними поділитися зі слухачем. Такі прості слова, навіть дещо банальні, але коли вони звучать під сам цей акомпанемент, заспівані саме цим голосом, цей шедевр складається повністю. З першого тізеру все було зрозуміло, з цього звуку, на який здатні тільки вони, і сама ця здатність робити щось таке неортодоксальне, як пісні з нескінченим вступом, відсутність куплетів-приспівів, гіпнотична монотонність. Таке провернути з такою впевненістю можуть собі дозволити тільки ті, в кого за плечима 50 років музики. Але так і не скажеш, особливо по голосу Сміта, він звучить так само, немає жодної натяжної ноти чи натяку на якийсь хрип, дійсно якась магія. Повертаючись до самих пісень, якщо взяти всю дискографію гурту, то, мабуть, це найсильніша колекція без жодного філера чи слабого треку, все консистентне до неможливості, при тому спромагається бути різноманітним твердо витримуючи концепцію. Втім головне на SOALW для мене все одно звучання: багатошарове, заревербероване, апокаліптичне, романтичне — його дійсно не вистачало всі ці роки. І навіть за такими серйозними аранжуваннями чутно, що це перш за все живі пісні, які The Cure грали роками в нескінчених турах, вичікуючи моменту, коли цей світ справді загубиться, щоб спробувати його якось врятувати. Якщо комусь це й може вдасться, то тільки Роберту Сміту.