Скільки памʼятаю, цей гурт завжди мав репутацію такого, який неможливо хейтити. І це не дивно, завжди тягова музика з ідеальною пропорцією панку та емо, болюча дуже relatable лірика у чесному емоційному виконанні, виявляється не так багато треба для всесвітньої любові. Були, звісно, й помилки (наприклад, минулий альбом Lament), але Туше Аморе все одно займали якось дуже високе місце в пантеоні поважних артистів, з яких інші випадали за менш хибні кроки. Новий альбом, скоріше, підкреслює цей статус, бо все одночасно зроблено й в найкращих традиціях і має відчуття якогось прогресу та руху вперед, далі. Відчуття чогось справжнього, відвертого, живого не покидає протягом всієї платівки аж до просто неперевершеного фіналу за участю самої Джуліан Бейкер. Однак відчуття того, що гурт вже летить на вимкненому автопілоті теж присутнє, особливо це помітно по вокальним фразуванням Джеремі. Можна пробачити.