Як би я не хотів, щоб мені цей альбом не сподобався, як би не був готовий вже писати, що це та сама одноманітна пост-рок мішанина, як би мене не корчило від назви альбому, я послухав і щось відчув. Що само по собі дедалі рідкісне явище з музикою, ну тобто подобається/не подобається це не відчуття, а реакція, а тут прям окрема унікальна емоція, яка була викликана почутим, і яка залишається з тобою після того, як закінчилась музика. І це відчуття якогось німого катарсису, ніби пережив щось жахливе, але добре, що все ж таки пережив, не щастя, не страх, навіть не біль, щось нове. Як в тому мемі з Inside Out 2, де всім базовим емоціям відкривають нову, хто ж знав, що нею виявиться альбом GY!BE. Хоча, мабуть, я мав підозрювати, вони вміли це робити й раніше, не один раз, просто та череда з трьох посередніх альбомів змусила списати цих канадців. Дарма, бо музично це може бути їхня найсильніша робота з повернення у 2012, це звучить моторошно, вміло обігране деталями, але все одно дуже делікатне, ще й в такому розкішному продакшені. Ніяк інакше, як медитацією я це назвати не можу, результатом якої для мене стало, як би це банально не звучало, надія, надія не те, що я зможу сприймати музику без якоїсь образи та ресентименту, а як вона є.
-⭐️ за virtue signalling
+⭐️ за пісню Side D (є тільки на вінілі)