Bright Eyes

Якщо альбом Конора Оберста 2020 року нагадав мені за що я колись любив цього виконавця, то цей запевнив мене, що любити тут більше немає чого. Все таке сумне, мелодраматичне та меланхолійне, що витримати аж 51 хвилину цього дійсно складно. І все б нічого, в принципі це звичний для нього вайб, але воно при тому настільки перепродюсоване, що все те, що раніше вдало передавало емоції й робило музику Bright Eyes таким собі діалогом з кентом, тепер перетворилось на самозакоханий монолог самим з собою. Свій огляд попереднього альбому Down in the Weeds, Where the Worlds Once Was я закінчив тим, що більше не розумію, як ставитися до творчості цього проєкту в цілому, все залишається так само.