Безумовно Луїс Коул один з найталановитіших музикантів, продюсерів та сонграйтерів сучасності. Його бачення музики вже трансгресувало за межі жанрів і класичних форм, мабуть, це можна назвати геніальністю. Логічним кроком для нього було б записати альбом з симфонічним оркестром, тож він це й зробив. Це непросто перероблені оркестрові версії його пісень (окрім двох), а повноцінна платівка нового матеріалу, і якого матеріалу. Деякі треки мене натурально пробивають на сльози, як це красиво. Здебільшого це джаз, але все одно у фірмовому стилі Коула, де немає сенсу навіть пробувати розібратися в тих акордах. Проте саме рівень драматизму, чуттєвості робить nothing особливим. Я, звісно, хотів би більше чути Женев'єву, але тих моментів, де вона присутня, достатньо.
а ще хочеться почути в такому аранжуванні Crash the Car