Досі можу пригадати, як малим вперше побачив кліп My Name Is і був у захваті від самого факту, що це білий репер. Потім вже був The Marshall Mathers LP, який я буквально знав напам'ять, кожну пісню. А далі ще альбом, два, і я повністю втратив будь-яку цікавість до Емінема. Здається у багатьох була дуже схожа історія. Його пізня дискографія викликала, скоріше, сором і нерозуміння того, що ж все-таки сталось зі справжнім Слім Шейді. Виявляться, він помер. І цей удар милосердя у вигляді альбому має нагадати про все, за що ми його так любили. І мені здається, що вдалось. Дійсно на рівні ностальгії, рефренів та реприз це бездоганна робота. Проте таке загравання з минулим тільки підсвітило наскільки це все ж таки тваринка зовсім не цього часу. Ці панчі, ванлайнери, постійний неймдропінг — все настільки не влучне, штучне, таке вимушене, просто намагається бути образливим, але нікого дійсно не може вколоти. Особливо це помітно після біфу Кендріка та Дрейка, де реально проливали кров і влучали в саме недоторкане. Місцями, звісно, буває смішно, навіть частіше смішно, ніж крінжово, але це постійне ниття про те, що хтось намагається Маршала закенселити, і що так вже не можна жартувати, звучить якось гірко та слабо. Олдовим фанатам ці виправдання не будуть зрозумілі (а якщо брати до уваги, що це все від імені персонажа, якому вже двадцять пʼять років, то зовсім дивно), а нових такою слабкою позицією не заробити. По самому музичному матеріалу тут взагалі немає про що говорити, Eminem is too big to fail: все звучить круто, є й вінтажні біти, і сучасний звук, а техніка просто бездоганна. І хоч я можу відверто сказати, що це перший його альбом за останні років двадцять, який мені дещо сподобався, мене все одно не залишає враження, що це просто було так заінженерено, нічого справжньому в цьому немає, просто ностальгічний продукт.