Мене вже в принципі не дивує, коли саме пост-блек метал гурти випускають найтендітнішу, ніжнішу, обережну, як соромʼязливий дотик музику. А я й не проти. Хоча Neige на цьому альбомі намагається продемонструвати, що досі здатний видавати класичний Альцест, як наприклад у пісні Améthyste, все одно не можна не помітити, що його матеріал стає легшим і якимось ейфорійно життєрадісним. Що теж непогано. Мабуть, просто його спів все ж не поспіває за тими цікавими музичним ідеями, які у нього народжуються в голові, найбільше це помітно на синглі Flamme Jumelle. І весь час я, скоріше, думав не про те, що мені цей альбом дав нового, а цього мені в ньому не вистачає: потужних кульмінацій Кодоми, розкотистості Les voyages de l'âme та сонячної замріяності з Shelter.