Я вже навчений двома попередніми релізами Пілотів, що не варто вестись на перші враження, а треба послухати новий альбом разів десять для початку, так було з Тренчем, половина пісень якого мені одразу не сподобалось, а SAI взагалі неможливо було сприймати нормально без знання того, що це насправді пропаганда. І навіть якщо три сингли були дуже крутими, всі пісні нової платівки Тайлера і Джоша все одно викликають надто неоднозначні суперечливі відчуття, тому що там знов люта еклектика, букет з різних настроїв, естетик так стилів. В принципі вони давно вже самі собі жанр, така річ в собі, яка намагається обʼєднати рок, хіп-хоп, електроніку, все склеєне харизмою Тайлера Джозефа та глибоким лором, який розказує історію дивного світу, де людей намагаються позбавити емоцій якісь єпіскопи на чолі з з Ніко. Альбом Clancy не виключення, але з кожною ітерацією їхня музика стає складнішою, в продакшені ще більше нюансів, а цей метавсесвіт таємничого міста Dema далі обростає деталями. Музично все ж таки ближче до Vessel і Blurryface, тому слова “Welcome back to Trench!” в інтро одного з найкращих оупенерів цього року, скоріше, говорять про місцеположення, ніж про звучання, хоча відлуння жовтої ери гурту теж чутно. На тринадцяти композиціях знайшлось місця всьому: меланхолійному репу в Backslide, хуковим приспівам на Next Semester, Midwest Indigo та Navigating (хоч останній і надто кумедний), акустичній баладі The Craving, і неперевершеному клоузеру, мабуть, кращого з усіх їхніх, а там на це серйозна конкуренція. Не можна сказати, що на альбомі зовсім немає слабких місць, наприклад, невдалий панч про проктолога у Lavish, але вони настільки незначні, що ніяк не впливають на загальну картину. А вона така, що TOP це навіть не музика, це світ, в якому хочеться жити, це сюжет, якому по-справжньому переживаєш, а те, що він розказаний за допомогою прекрасних пісень — приємний бонус.