Не так багато є альбомів, які перманентно й чіпко залишились у моєму житті, до яких я завжди повертаюсь, не щоб почути щось ностальгічне та знайоме, а саме для захвату, як вперше. Таким є другий повноформатний реліз на той момент ще нового проєкту Ентоні Гріна, який він зібрав, щоб відірватися від його феноменального старту з Saosin. І це той рідкісний випадок, коли після потужного дебюту, гурт ніяк не просів, а навіть покращив свій результат, тому що On Letting Go дійсно кращий за Ютурну. А якщо взяти до уваги, що вся ця трилогія замикається нічим не гіршим Blue Sky Noise, то це, мабуть, тягне на якийсь рекорд. Але повертаючись до OLG варто одразу зазначити, що в ті роки такий звук був трохи білою вороною, на мейнстримне емо не тягнуло, надто зарозуміле, а до чогось прогресивного не дотягувалось чисто музично. Проте емоціями ці пісні перестрибували все. Не в останню чергу завдяки текстам та подачі самої нашої зірочки: по-перше, його голос в принципі один на мільярд, по-друге, якось саме в цьому гурті йому вдавалось писати таку плутану лірику, коли її читаєш, але надто зрозумілу під час прослуховування. Якщо порівнювати з попередником, то цей, звісно, еклектичніший — спробували багато всього нового й одразу, і на подив все вийшло, чого не можна сказати про пізніші роботи Circa Survive. Цей альбом своєю чергою бере одразу за комір, вивалює на тебе весь біль, проводить через саме болісне розставання у своєму житті, сам собі пояснює, що треба відпустити, і відпускає. На жаль, Ентоні більше не любить його, тому що тоді переживав героїнову залежність, яку він пізніше (а потім ще раз) подолає, і мені не хотілось б думати, що альбом вийшов саме таким завдяки цьому, але тверезі робити Гріна кажуть о зворотному.