Мабуть, на сьогодні немає більшого фаната Оушенсайз, ніж я, ця любов розповсюджується й на всі інші проєкти Майка Веннарта. Того року цей траст почав текти на дебютнику Empire State Bastard, але я знав, що новий сольний альбом має все виправити. І так, і ні. Сумарно десятий, якщо рахувати всі гурти Веннарта, повноформатний реліз має дуже багато рефлексії, ретроспективи та реприз на всю попередню творчість, і це дійсно приємно, трошки навіть пробиває на сльозу. Але вже на третій пісні стає зрозуміло, що це бодай не єдина емоція на цій платівці: гіркосолодкий погляд у минуле, журба з приводу старості, яка безупинно насувається, і жаль з приводу втрачених можливостей. Тому більшість пісень сприймаються, як розмазане не самим фірмовим ревером буркотіння, дуже атмосферне й епічне, але буркотіння, як прелюдія до чогось більш життєстверджуючого, до якоїсь цікавої кульмінації, яка так і не настає.