Насправді цей альбом викликає в мене такий приступ ADHD, що я не знаю, як написати про нього щось звʼязне. Першою думка, яка остаточно сформувалась, була: такого вінегрету жанрів та інфлюєнсів я ще не зустрічав — це що, бедрум пост-панк емо прог? Нарешті в сучасній музиці я почув щось нове саме в сонграйтінгу, а не просто у звучанні, що зазвичай автоматично отримує ярлик нового жанру. Пісні одночасно клаустрофобні та легкі, вони викликають тривогу й обнадіюють, в них є така емоційна еклектика, яку можна зустріти в якомусь артхаусному кіно. Мало того, що альбом цілком відрізняється від всієї іншої музики, композиції на ньому між собою теж скачуть зі сторони в сторону, залишаясь при цьому зібраними в один наратив, в одну канву. Я реально не розумію, як у них вийшло це зробити. Відчуття такі, ніби ти слухаєш Sunbather, який за допомогою штучного інтелекту переробили в In Rainbows. І мені здається, що plastic death десь таке місце й займе.
я переслухав the first glass beach album і це якась дурість