В мене немає якоїсь більш зрозумілої рецензії на цей альбом. Це як твій бро, який бахнув наркоти й розказує тобі все, як на духу. Він навалює тобі про свої проблеми, не намагаючись це якось прикрасити чи виставити себе в кращому світлі. Розказує тобі про свої страхи, про свої помилки, про секс і дружбу, про справжнє доросле життя. Але робить це все дуже вдало, музично супроводжує, проводить по оповіданню. Це такий роздягнений Фоксінг, але все одно цікавий, де звісно ж надається більше уваги голосу Конора. І він тут неперевершений. Фірмовий фальцет який зривається на крик, все одно залишаючись мелодійним, фразування які одразу запамʼятовуються, приспіви яким хочеться підспівувати. Проте на цьому альбомі зʼявилась якась нова грань, яка дуже схожа на Джефа Баклі, яка йде від новонабутої впевненості в собі. Я буду слухати цього диявола ще довго, там ще є те, що треба розкусити до кінця.