В середині нульових у Трента була якась безперервна смуга успіхів: він завязав з наркотиками, перестав бути алкоголіком, завів сім'ю з красивою жінкою, а, і до того ж випустив жанровизначальні альбоми Year Zero, Ghosts: I-IV, The Slip, між чим ще спродюсував один з найкращих хіп-хоп альбомів десятиліття, який на мій подив не витримав випробування часом. Ну тобто у мене витримав, я досі від нього в захваті, а у багатьох критиків, та і просто фанатів Нігги Тардаст ніби стерся з пам'яті. Він не згадується у всяких списках і топах, по ньому не проводиться ретроспектив, і його п'ятнадцятирічний ювілей минулого року пройшов абсолютно непоміченим. Навіть я перестав про нього згадувати і переслуховувати, але недавній тріумф Резнора, як продюсера відмінного альбому Голзі, все-таки спонукав мене включити цю контемпорарі алюзію на Девіда Боуї знову. І я, як той критик з Рататуя, з першого врива барабанів Black History Month повернувся назад і пережив всі ті емоції по-новій. Але головне моє відкриття це, що це вже було, а точніше це ще буде — до виходу дебютного альбому RtJ ще шість років, і їхня подальша трилогія спрацює, як спалах Людей у Чорному і шедевр Соула Вільямса випарується зі спогадів. Забудеться і топовий продакшен, і навіть десь сонг-райтинг Трента Резнора і Аттікуса Росса, і злободенна і гострo-соціальна лірика, без зайвого повчання, і чудовий кавер на U2 теж кане у Лету. Виною цьому, швидше за все, що після цього альбому у Вільямса так і не стався жодний мейнстрім прорив, і цей феноменальний реліз в підсумку залишився затиснутий з двох сторін нескінченними платівками споукен ворду, а ж Соул справді пророк, давайте не забувати його слова.