Я час від часу згадую той out-of-body experience, який я зловив, коли вперше почув By the Time I Get to Phoenix у 2021 році, це відчуття незабутнє та унікальне, за цим кайфом хочеться ганятися як за своїх хвостом, проте мало музики можуть це повторити. Тому мені подвійно приємно, що такий саме ефект я отримав сам від українського альбому. Напевно, треба більше розуміти весь шлях ВД, а бажано пройти його в тому самому порядку як і я, тобто спочатку попередній альбом, потім живий виступ і тільки після цей шедевр. Бо саме тоді побудується той трамплін, з якого можна злетіти прямісінько в космос, слухаючи Тоє погнь. Без готовності дійсно буде складно заходити в таку музику, але відкривши це третє вухо можна отримати якусь тотальну ейфорію, яку неможливо пояснити. Розкладаєш альбоми на компоненти і це якась дурня, де кожен елемент тебе атакує, намагаючись викликати відразу, а сприймаєш суму й все складається в якісь химерні структури, беззмістовні слова набувають сенсів, і в цей холодний урбаністичний звук хочеться занурюватися, блукати цими ворожими вулицями. Навіть якщо не розумітися на такій музиці, варто хоча б відзначити ту монументальну роботу, яку було вкладено в звучання, продакшн і щільне аранжування. Але краще все ж виділити годину життя та спробувати зрозуміти, і воно не відпусте.