У 2020 вийшов настільки епохальний та влучний для свого часу альбом, він так застряг у головах слухачів, що ставки на достойне продовження зростали з кожним роком його очікування, поки воно нарешті не вийшло цим літом. То був ILIIAITE гурту Loathe. Але був ще інший, не менш значущий: Punisher від Фібі Бріджерс. Почувши його раз, ти розумів, що, хоч і слухаєш щось зі знайомих елементів, це якийсь унікальний досвід, і після цього не чув такого ніколи більше. Навіть в зірковому тріо boygenius не можна було знайти це поєднання фолку, детюну, ефірних вокалів, дивних гармоній та атмосфери тотальної виснаженості. До минулої пʼятниці.
Lost Weekend — це рідкісний випадок, коли заоверхайплений альбом абсолютно виправдовує всі очікування. З першого синглу було зрозуміло, що це буде монументальна робота, що по звуку, що по сонграйтингу, що по сенсу. І 16 пісень (!) це все просто щільно цементується. Фібі щира в кожному слові, винахідлива в кожному звуці, ні один рядок, ні одна прогресія акордів не використані тут неефективно, все наносить непоправну шкоду. Лірика болісно щира й абсорбувала в себе весь цей шестирічний досвід, з травматичним розставанням, з дорослішанням та зростаючою популярністю, і все загорнуте сумнівами. Слухати таке більше схоже на якийсь вуаєризм, але такий, за згодою, коли обʼєкт знає, що за нами спостерігають і дещо підначує весь процес. Що само по собі знов унікально.
Музично Бріджерс блукає між інді фолку та боніверщиною, де можна почути все від експериментів з вокальними ефектами до дронових стін звуку. Треки не хочуть закінчуватися, майже кожен має якийсь хвостик, де вона та її команда (в якій Бо Бернем, Джек Антонофф та Alex G) просто не можуть награтися. Ще в платівки є хибним ефект безшовності, де пісня ніби має перейти в наступну непомітно, але в підсумку не робить цього, наче порядок збився. Це все натякає на те, що одного вікенду не вистачить розібратися в одному з найкращих альбомів цього року…