Сучасні культи доволі дивна річ, спочатку жарт, потім мем, а з часом стають настільки зашитими в нашу спільну канву культурного контексту, що здається, ця обкладинка з дивно розділеними буквами завжди була, а початок Never Meant на гітарі має знати кожен. Сімнадцять років ми чекали на те, що здавалось ніколи не станеться, а саме на продовження вже тоді легенди, тож навіть ця друга спроба була якимось дивом, а коли сталась третя, тепер четверта — нам дійсно пощастило. І на мою думку найбільше нам пощастило саме з четвертим однойменним альбомом American Football. Саме цей шлях у чверть сторіччя потрібний був для створення такого твору, який має в собі безкрайню емоційну глибину та достатню музичну ширину. Це вже ніякий не мідвест, навіть не емо, може здалеку прог, але здебільшого ці пісні існують поза жанрами, і знов-таки задля того, щоб їх написати такими, потрібен був час. Всі ці розміри, гармонії, поліритмію не награєш на удачу, ці дивні атональні, поліфонічні речі, які чутно деінде на платівці, не зробиш без впевненості та чистого розуміння того, що саме ти робиш. Це справжній геній. А якщо послухати мелодраматичну лірику Майка Кінселли, заспівану його унікальним вокалом, стає не просто сумно, стає зрозуміло, що життя, воно таке й є: щемкі слова можуть звучати в голові, коли навколо грає напрочуд весела музика, а мудрість зароджуватись всередині тривожного хаосу.
