Колись Даня Панімаш і я мали цікаву розмову про некомфортну музику, яка не намагається тебе ніяк розважити, вразити чи зробити добре, а швидше навпаки. Прикладів такому є багато, той самий Chat Pile першим приходить на думку, проте у нас якось з цим напрямком склалось не дуже. Далеко не кожен невідомий гурт може дозволити собі челенджити слухача, тому конформізм видається найпростішою опцією. Але не у випадку дебютного альбому гурт спорткафе. Ще по синглах, а особливо живих виступах, мені було зрозуміло, що наближається щось велике, таке, яке точно викличе гостру реакцію, про яке будуть сперечатися. Сказати, що матеріал на go-punk шорсткий, складний, непривітний, буде применшенням, він… абразивний. Я бачив, як люди йшли з концерту, почувши цей загублений вокал, як затикали вуха, коли стіни педальованого гітарного звуку стулялися навколо них, обрамлені нескінченним барабанним крещендо на піку фізичних можливостей. А я натомість стояв загіпнотизований. Не дуже люблю, коли на захист чогось такого наводиться аргумент, що треба трошки більше шарити та послухати третє-десяте, але тут той випадок, коли без цього полюбити sportcafé не вийде. Без знання робіт та гуртів Стіва Альбіні, без розуміння нойзу як течії в різних жанрах музики, пройти цей квест до кінця буде неможливо. Однак не виключаю, що для когось саме ця платівка стане відправною точкою в цій цікавій подорожі, але розпочати її треба з відкритим розумом та серцем для чогось нового, нестандартного та метамодерністського за своїми сенсами.
шкода, що в цій історії не знайшлось місця для Ісуса каверу на Korn - Blind