Коли я вперше почув наживо Дефенестрацію і побачив Демʼяна на сцені, то перетворився на Бредлі Купера й сказав сам собі: “Зірка народилась!” Була якась в ньому правильна комбінація харизми та нарваності з нальотом проблематичного минулого — те, ще треба для файного хіп-хопу. Дебютний альбом Врангеля вдало капіталізується саме на цих виграшних рисах автора, розсипає, як бите скло, гострі панчи, за словом не лізе в кишеню, він злий, зухвалий, з болючим бажанням щось довести. Дійсно складається таке враження, ніби такого репу в нас вже давно ніхто не робив, чи робив взагалі, все настільки насичено винахідливою лайкою та артефактами батл-культури, що воно справді схоже на двобій: Врангеля проти українського репу загалом. І така знеособленість опонента дещо позбавляє цю атаку можливості стати чимось на кшталт Not Like Us. А коли проходиш половину платівки, то стає зрозуміло, наскільки цей вузький ліричний фокус швидко зношується, бо пісні стають настільки схожими одна на одну (наприклад титульний трек з Галицьким Менталітетом) і не додають нічого нового на тему, а що гірше, не торкаються інших. Цьому відчуттю ледачості додає не сама впевнена вокальна подача, яка хоч і намагається видаватися дуже напористою, але все одно більше нагадує стародавній мем, де обличчя в сльозах ховається під маскою троля. Проте це все одно дуже весела, заповзятлива та на подив якісна у своєму виконанні робота, яка точно вміє справити добре первісне враження, на жаль, без подальшої глибини.