Іноді внутрішня логіка релізу настільки концентрована, що вона комплексно транслюється буквально в усі елементи: назва, обкладинка, трекліст, його пісні та їхній порядок. Ніщо не викликає дисонансу, все виключно на своїх місцях, з кожним треком ти тільки й розумієш, що про тебе подбали. Це дійсно саундтрек до того нескінченого вихору однакових днів, який ми всі проживаємо в очікуванні, що цей цикл колись розірветься. Застивши в такому спостереженні за катастрофою десь на обрії, можна спробувати прислухатись до себе і почути ці механічні стуки та моторошні завивання, які створюють вже знайому атмосферу кіберпанку, в якій саме неживі інструменти звучать анімовано, а гітари з басом навпаки штучно. Нерв, який тремтить впродовж восьми композицій, натягується ще більше завдяки запрошеним голосам, в компанії яких пощастило бути й мені. Всі вони різні, але все одно не зговорюючись існують в одній концепції, підкреслюючи ту саму логіку, яка пронизує СДПД. Антону справді вдалося закарбувати щось універсальне, що має відгукнутися на якомусь глибинному метафізичному рівні у багатьох з нас. Тож залишається мати надію, що десь на шляху між клубом та безсиллям ми все ж будемо знаходити час на просто жити.