Я сам дуже здивований тим, що мені так сподобався звичайний дезкор альбом, але хай це буде мій guilty pleasure. І хоч всі ці швидкісні рифи, задовільнені брейкдауни, різни техніки екстримального вокалу, які постійно чергуються — все це було зроблено мільйон разів до цього, десь доведено до ідеалу, але швидше перетворилось на крінж. А тут воно мені спрацювало: є цікаві структурні рішення, звук при всьому сучасному продакшену все одно намагається бути живим, і вокаліст прям дуже старається видавати чесні емоції під шарами серйозної майстерності. Й альбом на жодній пісні не дає засумувати, це такий фан, без зайвого флексу, який іноді притаманний такій музиці, його флоу ретельно продуманий, чим далі, тим більше незвичних їм речей він пробує, іноді не зовсім вдало, як у Forcing to Forget. Фіти всі теж достатньо сяють, проте не так яскраво, як Девід Сімоніч.